Ілля Лоскучерявий: Маніяка не вирізниш серед натовпу на вулиці

Ілля Лоскучерявий Експеримент Каменєва

Курсова про вбивства з розчленуванням, читання журналів «Слідчої практики» Генпрокуратури СРСР на дозвіллі, довгі розмови з психіатрами та написання чернетки роману в 500 тисяч знаків за 2 тижні – історія створення роману «Експеримент Каменєва. Книга перша: Демон всередині» захоплює не гірше за сам роман! Сьогоднішня наша бесіда з автором Іллею Лоскучерявим – не для чутливих очей, тож читайте обережно 😉

1) Розкажіть про себе: де вчилися, ким працювали, в яких країнах бували, що любите робити/дивитися/слухати?

Студентські роки минули у Харкові. Після отримання у 2008-ому диплома юриста працював у державних, комунальних та приватних структурах. Утім, як на мене, в нудотній юриспруденції цікавим є лише кримінальне право.
Люблю музику, переважно, рок. Улюблені виконавці — Nine Inch Nails, Queen та проекти Є. Лєтова. Люблю американське та японське кіно, неперевершений знущальний балаган Саші Барона Коуена та деякі радянські стрічки («Убити дракона», «Асса», «Коні в океані» та ін.).

2) Як ви почали писати книгу? Як з’явився задум, перші тексти?

Тема серійних убивств популярна вже давно. Приміром, у Булгакова є оповідання про серійника Василя Комарова, який вбив молотком десятки людей. Образ літературного садиста-серійника використовувала Агата Крісті, наприклад, в прощальній записці з «Десяти негритят». Список можна продовжувати довго, особливо після тріумфального «Мовчання ягнят» Томаса Харріса.
Ідея роману «Експеримент Каменєва» з’явилася далекого 2006-го, під час перегляду відео на парі з криміналістики. То був слідчий експеримент з маніяком Онопрієнком. Було добре видно реакції та поведінку підозрюваного, коли він розповідав й показував на манекенах, як убивав цілу сім’ю. Тоді я вирішив: варто досліджувати цей феномен, що начисто руйнує уявлення про мораль та гуманність. Безглузді вбивства, вчинені не звіроподібним, не агресивним, не навіженим, а цілком спокійним злочинцем, якого не вирізниш серед натовпу на вулиці. Злочинцем, який буде душею компанії, матиме рівень IQ вище середнього, користуватиметься успіхом у жінок, обійматиме непогану посаду, заведе сім’ю, допомагатиме сусідам, триматиметься активної громадянської позиції… Адже тоді я очікував, що серійний убивця має бути таким, як заведено у масовій культурі: або повним недоумком, який виє на місяць, або ж екзальтованим кримінальним генієм, який водить слідство за носа.

З того часу я не втрачав жодної нагоди розширити свої знання. Допомагали в цьому кримінальні справи, наукова література, вітчизняна та зарубіжна публіцистика (особливо твори ефбеерівців Р.Реслера та Дж.Дугласа), документалістика, бесіди зі слідчими, оперативниками, прокурорами та адвокатами. Написав курсову про вбивства із розчленуваннями, опрацювавши базу нашої кафедри криміналістики з цього питання і знайшовши багато нового.

Далі була практика в прокуратурі Житомирського району, де я вперше описав труп на місці події та ознайомився зі справами про місцеві маніакальні убивства, розпитав слідчих, які їх вели. То були настільки абсурдні й моторошні вчинки, що, зобрази їх, скажімо, в кіно, глядач ніколи б не повірив.

Також мені повезло мати в кабінеті вщент забитий стелаж із негласним журналом «Слідча практика» Генпрокуратури СРСР (а далі й незалежної України), де у кожному номері був розділ про злочини проти життя і здоров’я. Читаючи їх на дозвіллі, я відкопав багато цікавих моментів. Зокрема, назавжди позбавився стереотипу щодо «правильного» виховання та високих вподобань минулих поколінь — від окремих випадків, приміром, п’ятдесятирічної давнини просто паморочилося в голові.

Власне саме тоді, слідчим прокуратури, я і склав концепцію майбутнього сюжету.

Надалі мені особисто доводилося спілкуватися з маніяками, вести справи про їх злочини. То були найцікавіші справи, не кажучи про те, що я вже мав сформовані висновки щодо феномену. І ті висновки раз по раз підтверджувалися, що насправді не тішило, а швидше непокоїло, змушувало задуматися над власною об’єктивністю…

На щастя служба звела мене з молодим, але віртуозним психіатром (імені не повідомлятиму, поки не отримаю його згоди), який теж давно замислюється над явищем маніяків. Він не лише склав мені вельми цікаву компанію на довгі вечори, розклавши по поличках ази психіатрії, а й познайомив зі своїм колективом, надавши змогу з’ясувати думку кожного лікаря. Загалом, наші розмови виявилися незрівнянно ціннішими, ніж фрагментарне прочитання мною, неспеціалістом, літератури з психіатрії, коли здається, що один і той же термін має зовсім різні тлумачення у різних дослідників.

3) Як ви писали книгу? Чи користувалися якимись спеціальними системами організації праці письменника?

Моє правило у цьому питанні — жодних правил. Геть систему! Інколи я примушую себе сидіти над твором ночами. Інколи прокидаюся коли ще й на світ не займається і все добряче обміркувую. Можу чекати музу, а можу й розпочати без неї і тоді вона отримує «штрафного». Часом просто байдикую перед монітором. А іноді пишу весь день, не відриваючись.

Для мене творчість — благо, а не повинність. Що менше в ній умовностей, то краще. Всіляких там обов’язків та обмежень мені й без того вистачає у повсякденні та професійній діяльності.

Чернетку роману – майже 500 тисяч знаків з пробілами – я написав восени 2011-го всього за 2 з половиною тижні. Щодня з’являлися один-два нових розділи, детальні історії формувалися ніби самостійно, мені лишалося лише нотувати. Видно, довго назрівало. Потім було декілька переробок, розширень, і в результаті з’явився текст на мільйон знаків, який поділився на трилогію: «Демон всередині», «Сон навпаки» та «Футляр від людини», а також спін-офф повість «Полювання на Луку».

4) Опишіть вашого читача. Для якої людини написана книга?

Один читач якось зізнався мені, що «Експеримент Каменєва» змушував його відкидати книгу на окремих натуралістичних моментах, але опісля чекати закінчення робочого дня, щоб швидше дочитати.

Я намагався згладити реальність, «рафінувати» агресивність, адже це все-таки художній твір. І він справді вийшов далеко не такий жорстокий, ніж та сама публіцистика (не кажучи про документалістику). Однак все одно роман розрахований лише на повнолітню аудиторію, яка не має психологічних протипоказань, про що я спеціально зазначив у застереженні на перших сторінках.

А жанрово, гадаю, твір зможе задовольнити будь-якого читача. Це ж не чиста фантастика і не чистий трилер. Кожен зможе знайти в ньому щось привабливе: їжу для роздумів, екшн, історичні факти, драму, романтику, жахи, психологію.

5) І, авжеж, наше традиційне останнє питання – як ставитеся до самвидаву та до електронних книжок?

До самвидаву ставлюся добре. Сподіваюся, завдяки самвидаву та новим літературним конкурсам у нас врешті з’явиться жанрова література. Адже наші видавці не ризикують з динамічними історіями, покладаючись на перевірений сучукрліт та друкуючи наклади спеціально під його цільову аудиторію.

Тепер щодо електронного формату. Моє бачення: читати електронні книжки зручніше, але паперові приємніше. Ідеальний варіант — мати вдома і перші, і другі. Те ж саме стосується й авторів: найкраще, коли твої твори видано в обох форматах.

 

Вас може також зацікавити

Залишити відповідь

Увійти через: 

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься.