Юлія Сиромолот: Люблю життя, іноземні мови, “Зоряні війни” і – писати історії

Соняшник Юлія Сиромолот

Тяжкі історичні події піднімають на гребінь хвилі яскравих людей – повних життя, почуттів, ідей. Вони йдуть за внутрішнім компасом і, здається, ніколи не збиваються зі свого шляху. На них цікаво дивитися, про них цікаво читати.

Але що відбувається із сателітами цих зірок? Якою є доля метеликів, що злетілися на їхнє полум’я? “Соняшник” Юлії Сиромолот – книга про криваві заворушення у Чілі, про “агентів змін” і тих, хто їх оточує, про кохання і про те, що у кожної людини – власне життя, як би вона не хотіла злити його в одне з життям того, кого кохає. Ми поговорили з авторкою про написання книжок, самвидав і особистий досвід, що лягає в основу книжок. І, як завжди, занотували для вас нашу бесіду 🙂

1) Розкажіть про себе: де вчилися, ким працювали, в яких країнах бували, що любите?

Доброго дня, мене звуть Юлія, мені 48 років і я з Донецька. Я там народилася й прожила сорок чотири роки – з перервою на ті шість, які я провела у Москві, навчаючись у одному з кращих на той час радянських вишів — у інституті Менделєєва (зараз Університет хімічної технології).  Я страшенно люблю хімію, бо це наука на межі між “точними” та “гуманітарними” дисциплінами, вона філософська, поетична (хоч часом і смердюча), смертельно небезпечна і здатна зцілювати. Жодна інша дисципліна не має стільки барв та перспектив (ну, хіба що біотехнології, але там без хімії теж зась). За фахом я рідкісний наразі спеціаліст з промислового отримання важкої води, тобто води, у якій звичайний водень замінено на важкий ізотоп – дейтерій. Така вода не придатна ні на що, окрім гальмування нейтронів у ядерних реакторах, тому у 93 році я була не надто потрібним спеціалістом. Але я з Донбасу – з краю, де вода – це особливий ресурс, тому вийшло так, що з водою я потім працювала усе своє професійне життя. Я була майстринею зміни на фільтровальній станції, хіміком у лабораторії там же. Потім у складі групи молодих інженерів допомагала вибудовувати перший в Україні завод з сучасною технологією добутку соняшникової олії (ні, не через це мій перший роман зветься «Соняшник», але соняшники я справді ніжно люблю) та працювала там начальником котельні, очисних споруд, завлабом, інженером з АГЧ, екологом… Потім шість років працювала у величезному американському концерні «Дженерал Електрик», у підрозділі, що займався обробкою води на промислових об’єктах.

Я бачила металургійні заводи та коксові батареї, нафтоперегінні комбінати, кондитерські фабрики та завод “Кока-Кола” зсередини.  Зараз же я працюю технічним перекладачем (уже майже 10 років), і я люблю цю роботу, так само, як і попередні. Досвід польової праці – це одна з моїх переваг, а що він страшенно різноманітний, то це тільки на користь. Завдяки роботі в американських компаніях я трохи поїздила світом, була у Австрії, Бельгії, у Чехії, кілька разів власним коштом їздила через усю Європу від Угорщини до Монте-Карло та Португалії , бувала у Канаді. Це чудовий досвід. Наприклад, я знаю, що можна зупинитися у центрі старої частини Порто аби зав’язати черевика та почути з вікна навпроти чистісіньку українську мову!

Я люблю жити. Люблю невпинний ритм життя. Люблю іноземні мови – англійську я знаю майже як третю рідну, трохи володію іспанською. Спробувала самостійно вивчати гаельску та японську – але де б взяти другу чи навіть третю голову та ще годин з п’ять на добу!

Люблю, коли нічого не болить – ані душа, ані тіло. Люблю свою родину – батьків, чоловіка, доньку та її сім’ю. Люблю свою роботу, бо вона чудова і сповнена пригод уяви (а ще вона вкладає у голову купу найрізноманітніших знань, часом навіть потрібних). Люблю дивитися масове кіно – мабуть, немає більш відданого фаната «Зоряних війн» у нашому сімействі. Люблю танцювати та співати. Велика прихильниця маламбо, танго та ірландського tap dance. Офіційна фанатка Стінга (одна з моїх гарячкових мрій – аби він привіз до Києва своє фантастичне шоу «Останній корабель»).

Люблю писати історії.

Багато що з цього (зокрема ірландського хлопця-тангеро та навіть самого Стінга) ви знайдете у моєму романі «Соняшник».

2) Як ви почали писати книгу? Як з’явився задум, перші тексти? Чому звернулися саме до цих тем?

«Соняшник» почався з того, що я їхала з Донецька до невеликого міста за кільканадцять кілометрів і раптом в моїй уяві постала жінка, вдягнена у вечірню сукню, та вояк. Вони когось роздивлялися на старій залізничній колії… Це були Катерина та Мойсей. Перший текст звався «Соняшник та яблуко» і був не надто схожий на теперішній роман. В ньому бракувало важливих персонажів, і події були віднесені у часі та просторі у «паралельну» реальність. Хоча, мушу сказати, що зловісна тінь Чілі настирливо звисала над цим текстом з самого початку. Я 1970 року народження, і мені виповнилося три роки наступного дня після всіх тих подій – після заколоту, загибелі президента Альєнде та встановлення влади військових. Тож репортажі про хунту Піночета, а також страхітливі розповіді про тортури та знущання над цивільним населенням супроводжували усе моє шкільне дитинство. Моїм улюбленим співаком у 10-12 років був неймовірно прекрасний Дін Рід, тож Oda a la alegria я вивчила напам’ять чи не раніше за естрадні пісеньки, а люта історія загибелі Віктора Хари не давала мені спокою доволі довго.

Загалом, це дивний для мене текст. Він незвично «реалістичний» (я, взагалі-то, авторка багатьох фантастичних оповідань, надрукованих до того ж російською мовою), він апофенічний (тобто його візерунки дивовижним образом мають відгук у реаліях цього світу), він страшний і він про кохання. Я дуже його люблю.

3) Опишіть вашого читача. Для якої людини написана книга?

Загалом, я вважаю, що написала роман здебільшого цікавий для жіночої частини, бо в ньому немає крутого екшену (спойлер: зате багато екшену буде містити наступний твір, повість «Смерть – це ще не привід», та пов’язаний з нею роман «Самітня людина у світлі місяця», які зараз в роботі). В ньому багато ліричного, є еротичні епізоди, а кохання змальоване як сила, що здатна багато змінити – ну, це традиційно більш “жіноча” тема 🙂 Але все ж суто «жіночим» романом його назвати не можна, бо героям бракує саморозчинення у коханих – вони, може, й воліли б, але я не вважаю це за щасливий кінець, тому всі отримують по власному життю, хоча й нелегкому. Я не знаю, чи буде роман цікавий як історичний — в ньому є епізоди, відтворені з суто документальних джерел, але я не ставила собі завдання написати твір з соціально-політичним чи історичним аналізом подій. Я хотіла написати про те, як троє людей зустрічають «агента змін» – харизматичного, загадкового, прекрасну та трагічну фігуру – і як це впливає на їхні долі, світогляд, життя та смерть. Тож читачем є будь-хто, кому цікаві стосунки між людьми, тема людини на тлі складних історичних подій, теми самовідданості і егоїзму, увага до персонального світу, яскраві характери та все таке інше.

4) Як ви пишете? Чи користуєтесь якимись системами роботи для письменників?

Я пишу з 11 до 12 ночі, бо працюю з 8 ранку до 10 вечора, плюс в мене ще майже щодня вокал та танці. Чесно кажучи, я частіше пишу у перервах між робочими завданнями, у відпустці (так, вона буває і у фрілансерів), вночі (але не всю ніч). Давно не пишу на папері, але маю звичку занотовувати ідеї у блокноти, а потім, досить брудно лаючись, шукати, де саме я їх попроторила. Через те «Соняшник», до речі, був першим текстом, що його було складено за допомогою програми Scrivener, якою користуюся вже два роки (і нещодавно почала третій проект). «Вінер» досить зручний, він дозволяє робити нотатки і тримати їх разом у зручному форматі, він відстежує кількість написаного, дозволяє розробляти персонажа (страшенно люблю понатягувати собі фоточок “візуальної репрезентації”, між іншим), тримати разом відео, фото, тексти, бачити схему твору та все таке інше. Ще я дуже полюбляю навіть не бета-читачів, а так званих альфа – тобто тих сміливців, які читають мої чернетки та захоплено вигукують щось на кшталт «от же ж Юна, от же ж бісова дочка!». Тому мої тексти (великі) завжди робляться із шматочків малих історій, а деякі – то навіть «повісті у оповіданнях».

5) Як ви ставитесь до самвидаву та до електронних книжок?

Чудово ставлюся.  Власне, я й починала з відомого сайту Максима Мошкова «Самиздат» (але зараз планую перейти з нього на «Літнет»). Саме через цю форму публікації я стала учасником проектів відомого письменника Макса Фрая, а також переможцем кількох літературних конкурсів, зокрема я  досить регулярно публікувалася у чудовому науково-популярному дописі «Химия и жизнь», бо перемагала у їхньому щорічному конкурсі. Цей журнал публікував видатних російських та закордонних письменників-фантастів, тож для мене це значний здобуток саме за рахунок самвидаву.

Вже багато років я користуюся електронними книжками («Sony», PocketBook тощо) та маю досить велику бібліотеку у кишені (здебільшого це науково-популярна література, тексти моїх друзів, фантастика та сучасні детективи). Я не знаю, як би воно було тікати з дому, лишаючи там всю бібліотеку, та жити на знятих хатинах, не маючи куди притулити паперові книжки… До того ж, електронна книжка – це хвіртка, яка завжди з тобою, а за нею – уявні світи, які, як підказує мій досвід, часто й густо переплутані зі світом реальним. Тож дякую видавництву «БукРі» за те, що воно робить чудові книжки та допомагає їх поширювати 🙂

 

Дякуємо Юлії за бесіду 🙂 Вас зацікавив роман “Соняшник“? Бажаєте дізнатися більше про загадкового агента змін та про пристрастного ірландця-тангеро? Тоді завітайте до магазину!

Вас може зацікавити

Залишити відповідь

Увійти через: 

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься.